Жив був колись султан, який був настільки благочестивим і побожним, що щодня проводив багато годин у молитві.

«На славу Аллаха, — подумав він про себе, — я повинен побудувати найкрасивішу мечеть у світі».

Тож він скликав найкращих майстрів країни і сказав їм, чого хоче. Він витратив на цю справу третину свого багатства, а коли мечеть була закінчена, всі сказали: «Дивіться, наш султан  на велику славу Аллаха побудував найкрасивішу мечеть у світі!»

У перший день, коли султан пішов молитися в нову мечеть, жебрак-чернець, який сидів, схрестивши ноги, біля входу, звернувся до нього гулким співучим голосом:

«Ні, ваша мечеть ще недостатньо красива! Є чогось, чого їй не вистачає, і ваші молитви будуть марними!»

Слова святої людини засмутили султана, і він наказав знести мечеть і побудувати на її місці іншу, ще гарнішу.

«Це, безперечно, найкрасивіша мечеть у світі!» — сказали люди, і серце султана було дуже щасливим у перший день, коли він пішов молитися.

Але знову жебрак-чернець, що сидів біля входу, сказав йому своїм дзвінким, співучим голосом: «Ні, ваша мечеть ще недостатньо красива! Є чогось, чого їй не вистачає, і ваші молитви будуть марними!»

Після слів святого султан наказав знести другу мечеть і побудувати третю, найкрасивішу з усіх. Але коли це було закінчено втретє, жебрак-чернець прогудів: «Ні, ваша мечеть ще недостатньо красива! Є чогось, чого їй не вистачає, і ваші молитви будуть марними!»

"Що я можу зробити?" — вигукнув султан. «Я витратив усі свої багатства і тепер у мене немає коштів, щоб побудувати ще одну мечеть!»

Він впав у скорботу, і ніхто не зміг його втішити.

Прийшли до нього троє його синів і сказали: «Батьку, хіба ми не можемо щось зробити для вас?»

Султан зітхнув і похитав головою: «Нічого, сини мої, хіба що як ви дізнаєтеся для мене, чому моя третя мечеть не найкрасивіша в світі».

«Брати, — запропонував молодший, — підемо до жебрака-чернеця і спитаємо його, чому третя мечеть ще недостатньо красива. Можливо, він скаже нам, чого не вистачає».

Так вони і вчинили, пішли до жебрака-чернеця й запитали його, що він мав на увазі, сказавши султану, що третя мечеть ще недостатньо красива, вони благали його сказати їм, чого саме їй не вистачає.

Жебрак-чернець втупив очі вдалину і, злегка похитуючи тілом вперед-назад, відповів їм своїм співучим тоном.

«Мечеть прекрасна, — сказав він, — і фонтан у ній прекрасний, але де славетний соловей Гісар? Якщо біля фонтану співатиме соловей Гісар, тоді третя мечеть султана справді буде найкрасивішою мечеттю у світі!»

«Тільки скажи нам, де цей славний соловей, — благали брати, — і ми його дістанемо, якщо нам це коштуватиме навіть життя!»

«Я не можу вам цього сказати, — пробурчав жебрак-чернець,- вам доведеться піти у світ і самим відшукати його».

Почувши це, три брати повернулися до султана і розповіли йому, що сказав жебрак-чернець.

«Все, чого не вистачає вашій третій мечеті, щоб бути найкрасивішою мечеттю в світі, — сказали йому сини, — це славетний соловей Гісар, який співає біля фонтану. Тож не сумуй більше, батьку. Ми, троє твоїх синів, вирушимо у світ у пошуках цього славного птаха і через рік повернемося з птахом у наших руках, якщо так його можна буде знайти десь у світі».

Султан благословив синів, і вони пліч-о-опліч вирушили втрьох. Вони йшли разом, поки не дійшли до місця, де розгалужувалися три дороги. На камені лівої дороги нічого не було написано. На камені середньої дороги був напис: « Хто йде цим шляхом, повертається». На третьому камені був напис: «Той, хто йде цим шляхом, зустріне багато небезпек і ніколи не повернеться».

«Розійдемось тут, — сказав старший брат, — і підемо кожен своєю дорогою. Тоді, якщо все піде добре, давайте знову зустрінемося тут, на тому самому місці через рік. Мені, як старшому синові нашого батька, було б неправильно ризикувати без потреби, тому я піду ліворуч».

«А я піду середньою дорогою», — вигукнув другий брат.

Молодший брат засміявся і сказав: «Мені залишається небезпечна дорога! Добре, браття, саме такою дорогою я хочу піти, бо навіщо мені йти з дому, як не буде пригод! Тоді прощавайте, поки ми знову не зустрінемося через рік».

Старший мандрував безпечною дорогою, поки не дістався міста, де став цирульником. Він запитував кожного чоловіка, чию голову він поголив:« Ви щось знаєте про славного солов’я Гісара?»

Він так і не знайшов нікого, хто хоча б чув про птаха, тому через деякий час перестав розпитувати.

Другий брат пішов середньою дорогою до міста, де оселився і відкрив кав'ярню.

«Ви коли-небудь чули про славного Солов’я, відомого як Гісар?» — запитував він спочатку кожного мандрівника, який заходив і пив каву. Ніхто з них ніколи не чув про птаха, і з часом другий брат перестав навіть запитувати.

Наймолодший брат, який пішов небезпечною дорогою, не потрапив ні в яке місто, а в далеке безлюдне місце без будинків, доріг і ферм. Дикі істоти ховалися в кущах, а змії ковзали між скелями. Одного разу він натрапив на відлюдькувату жінку, яка розчісувала своє волосся гілкою ялівцю.

«Так не можна розчісувати волосся», — сказав наймолодший брат. «Ось, дозвольте мені показати вам».

Він узяв власний гребінець і розчісував усі клубки у волоссі  жінки, доки їй не стало комфортно та задоволено.

«Ти був дуже добрими до мене», — сказала вона. « Чи можу я щось зробити для тебе у відповідь?»

«Я шукаю солов'я Гісара. Якщо ви знаєте, де цей чудовий птах, скажіть мені, і це відплатить мені з лишком».

Але відлюдкувата жінка ніколи не чула про славного солов'я Гісара.

«Тільки дикі тварини населяють це безлюдне місце, — сказала вона, — і кілька таких відлюдкуватих людей, як я. Славного солов’я Гісара тут немає».

«Тоді я мушу йти далі», — сказав наймолодший брат.

Відлюдкувата жінка благала його не робити цього.

«За цими горами, — сказала вона, — є пустеля з лютими тваринами. Повертайся, поки можеш».

«Ні, — наполягав наймолодший брат, — я йду, як мене веде Бог».

Тож він покинув відлюдкувату жінку й перейшов гори. Він ішов далі, поки не втомився і не утворилися на ногах натоптиші. Нарешті він прийшов до дому Тигра.

Дружина Тигра зустріла його.

— Іди геть, юначе!, - попередила вона його,- інакше Тигр, коли прийде додому, з’їсть тебе!»

"Ні!", — сказав Наймолодший брат, — тепер я тут і залишуся, бо маю запитання до Тигра.

Дружина Тигра пекла хліб. Коли тісто було готове, щоб покласти його в піч, вона нахилилася над палаючими вуглинками вогню й почала відкидати їх тілом.

"СТОП!", — скрикнув молодший брат, - ти попечешся!»

«Але як інакше я можу відкинути розжарені вуглинки?», — запитала дружина Тигра.

"Я покажу тобі."

Наймолодший брат зрізав надворі з дерева гілку і зробив з неї грубу мітлу. Потім він показав дружині Тигра, як нею користуватися.

"Ах!" — сказала вона з вдячністю, — завжди, коли я пекла хліб, я хворіла десять днів після цього. Тепер я більше не хворітиму, бо ти навчив мене користуватися мітлою. Натомість дозволь мені сховати тебе в темному кутку, а коли Тигр прийде додому, я розкажу йому, який ти був добрим, і, можливо, він тебе не з’їсть».

Тому вона сховала молодшого брата в темний куток, а коли Тигр прийшов додому, вона зустріла його і сказала: «Дивіться, я сьогодні напекла хліба, але я не хвора, бо один юнак показав мені, як я можу відкинути вуглинки, не обпікаючись».

Тигр дуже зрадів, почувши, що його дружина змогла пекти хліб, не захворівши, і він поклявся бути братом тому, хто навчив її користуватися мітлою. Тож наймолодший брат вийшов із темного кутка, де він ховався, і Тигр привітав його.

«Чого ти блукаєш по цій дикій країні?» — запитав Тигр.

«Я шукаю солов’я Гісара і прийшов до вас, щоб запитати, чи можете ви сказати мені, де я можу знайти цього славетного птаха».

Тигр ніколи не чув про солов'я Гісара, але він подумав, що його старший брат Лев може знати.

«Йди звідси прямо, — сказав він, — доки не підійдеш до дому Лева. Його стара дружина стоїть на вулиці обличчям до будинку, перекинувши на плечі своє довге тонке старе вим'я. Підійди до неї ззаду, візьми її вим'я і посмокчи, а коли вона спитає тебе, хто ти, скажи: «Чи не знаєш ти мене, стара мати?» Я твоє найстарше дитинча». Потім вона приведе тебе до Лева, який настільки старий, що в нього опускаються повіки. Відкрий їх, і коли він тебе побачить, він розповість тобі те, що знає».

Тож наймолодший брат пішов до дому Лева і побачив стару дружину Лева, яка стояла на вулиці, як і сказав Тигр. Він виконав усе, що наказав йому Тигр, і коли дружина Лева запитала його, хто він, він сказав: «Хіба ти не знаєш мене, стара мамо?» Я твоє найстарше дитинча». Тоді стара дружина Лева привела його до Лева, і він розкрив опущені повіки Лева й запитав про солов’я Гісара.

Старий Лев похитав головою.

«Я ніколи не чув про солов'я Гісара. Він ніколи не співав у цьому дикому місці. Повертайся, юначе, і шукай його в іншому місці, поза цією країною диких істот, де ти втратиш лише своє життя».

«Так Бог хоче», — сказав Наймолодший брат.

З цими словами він попрощався зі старим Левом і його старою дружиною і посунув у дальні дикі місця. Гори ставали все більш суворими, рівнини — більш сухими та безплідними, тому наймолодшому синові було важко щодня знаходити їжу.

Одного разу, коли він перетинав пустелю, на нього налетіли три гірські орлиці, все, що він зміг - лише відбиватися від них. Він шмагав їх своїм мечем і зумів одній відрізати дзьоб, іншій крило, третій ногу. Це все він поклав у свою сумку як трофеї.

Нарешті він дійшов до хатини, де на вогнищі стара пекла коржі.

«Бабусю, бережи вас Бог!», - сказав він. — Чи можете ви дати мені трохи повечеряти й дати притулок на ніч?

Стара похитала головою.

«Мій хлопчику, тобі краще тут не зупинятися. У мене три дочки, і якби вони прийшли додому й знайшли тебе тут, вони б тебе убили».

Але молодший брат наполягав, що він не боїться, і нарешті стара дозволила йому залишитися. Вона сховала його в кутку за дровами і попередила, щоб він мовчав.

Аж ось три гірські орлиці, яких він покалічив, влетіли в хатину. Стара поставила миску з молоком на стіл, пташки занурились в молоко, і ось! їхні пір’яні сорочки розкрилися, і вони перетворилися на трьох дівчат. У одна з них не було губ, у другої — руки, а у третьої — ноги.

"Ах!" кричали вони матері: «Подивись, що з нами сталося! Якби юнак, який нас покалічив, повернув дзьоб, крило й ногу, які він відрубав, ми б сказали йому все, що він хоче знати».

Тут із-за дров вийшов наймолодший брат і сказав: «Тоді скажіть мені, де я можу знайти солов’я Гісара, і ви повернете свій дзьоб, крило та ногу».

Він відкрив свою торбу, і дівчата дуже зраділи, побачивши свій дзьоб, крило та ніжку. Тоді вони розповіли наймолодшому братові все, що знали про солов’я Гісара.

«Далеко звідси, — сказали вони, — є принцеса-воїн, така прекрасна, що люди називають її Квіткою Світу. У її власній кімнаті висить золота клітка з солов'єм Гісаром. Двері кімнати охороняють лев, вовк і тигр, бо Квітка Світу знає, що їй доведеться вийти заміж за чоловіка, який вкраде в неї солов’я Гісара».

«Як чоловік може увійти до кімнати Квітки Світу?» — запитав наймолодший брат.

«На деякий час опівночі, - сказали йому сестри, - три тварини засинають. Протягом цього часу чоловік може увійти до кімнати, отримати солов'я Гісар і втекти. Але навіть тоді він не буде в безпеці, бо Квітка Світу може зібрати свою армію й переслідувати його».

«А тепер скажи мені, як дістатися до палацу принцеси-воїна, Квітки світу».

«Ти ніколи не зможеш дістатися туди сам, — сказали йому, — шлях надто довгий і небезпек надто багато. Залишайся з нами три місяці, а через три місяці ми перенесемо тебе туди на наших крилах».

Тож три місяці молодший брат залишався в хатині зі старою та трьома її доньками. Три доньки полетіли в своїх орлиних сорочках до джерела Води Життя і, купаючись у цьому чарівному басейні, вони знову виростили дзьоб, крило та ногу, які відрубав наймолодший брат.

Через три місяці вони віднесли на своїх крилах наймолодшого брата в далеке королівство, де жила принцеса-воїн, Квітка Світу.

Опівночі вони посадили його перед палацом, і він непоміченим прослизнув крізь охорону біля воріт і через зали палацу до кімнати принцеси. Лев, вовк і тигр спали, і він зміг відсунути заслону, перед якою вони лежали, і непомітно підкрався до самого ліжка принцеси.

Він подивився тільки один раз на сплячу Квітку Світу, бо вона була така прекрасна, що він не наважувався глянути знову, боячись зойком видати себе, та щоб не забути про солов’я Гісара.

Коло узголів’я ліжка стояли чотири запалені свічки, а коло підніжжя – чотири незапалені. Він задув запалені свічки та запалив інші. Тоді швидко взяв золоту клітку, в якій спав соловей Гісар, відстібнув її від золотого ланцюжка, на якому вона висіла, і поспішив геть. Орлиці чекали на нього, відразу розправили крила і понесли його геть.

Вони посадили його на роздоріжжі, де він лише рік тому розлучився з братами, попрощалися з ним і полетіли додому, в пустелю.

«Мої брати, напевно, будуть тут приблизно через годину», — подумав наймолодший син. — Мені краще їх почекати.

Йому стало сонно, тому він ліг на узбіччі і заплющив очі.

Поки він спав, прибули його брати, і, звичайно, перше, що вони побачили, була золота клітка та соловей Гісар.

Тоді заздрість і ненависть наповнили їхні серця, і вони почали проклинати та скаржитися, думаючи, що він є наймолодшим, та досяг успіху там, де вони зазнали невдачі.

«Ми будемо посміховиськом для всієї країни!», - сказали вони, - «Якщо ми дозволимо йому повернутися додому з солов’єм Гісаром! Давай візьмемо птаха, поки він спить, і поспішимо з ним додому. Тоді, якщо він прийде додому пізніше і скаже, що це він дійсно знайшов птаха, ніхто йому не повірить».

Тож вони побили свого брата до непритомності й розірвали його одяг на лахміття, щоб він подумав, що на нього напали розбійники, а потім, взявши золоту клітку з солов’єм Гісаром, поспішили додому й показалися своєму батькові, султану.

«Ось, батьку, соловей Гісар!», — сказали вони, — щоб отримати для вас цього славного птаха, ми пережили всі небезпеки світу!»

«А ваш наймолодший брат, — запитав султан, — де він?»

"Молодший? Не думай більше про нього, батьку, бо він недостойний бути твоїм сином. Замість того, щоб шукати солов’я Гісара по всьому світу, він оселився в першому ж місті, до якого потрапив, і жив ледарюючи та відпочиваючи. Деякі кажуть, що він став перукарем, а інші кажуть, що він відкрив кав'ярню і проводив дні, спілкуючись з мандрівниками. Він не повернувся з нами додому, бо, безсумнівно, йому соромно знати, що ми досягли успіху там, де він зазнав невдачі».

Султан був засмучений, почувши цю погану звістку про свого молодшого сина, але він був надзвичайно радий, що у нього є соловей Гісар. Він наказав віднести золоту клітку до мечеті й повісити її біля фонтану у дворі.

Але уявіть його розчарування, коли пташка відмовилася співати!

«Нехай той, хто знайшов солов’я, прийде до мечеті, — сказав жебрак-чернець своїм дзвінким співучим голосом, — і тоді соловей заспіває».

Султан негайно послав за двома своїми синами. Вони прийшли, але пташка все одно мовчала.

«Бачиш, — сказав султан, — мої двоє синів тут, а пташка мовчить».

Але жебрак-чернець лише повторював: «Нехай прийде в мечеть той, хто знайшов солов'я, і тоді соловей заспіває».

Наступного дня нікому невідомий юнак увійшов до мечеті помолитися, і миттєво соловей заспівав.

До султана прибіг гонець із звісткою, що соловей співає. Султан поспішив до мечеті, але до того часу, як він дістався туди, молодий жебрак пішов, а соловей перестав співати.

«Тепер, коли я тут, — вигукнув султан, — чому пташка не співає?»

Жебрак-чернець, погойдуючись туди-сюди, відповів, як і раніше:

«Нехай прийде в мечеть той, хто знайшов солов'я, і тоді соловей заспіває».

Після цього кожен день, коли молодий жебрак приходив до мечеті молитися, соловей співав, і завжди, коли султан наближався, жебрак ішов геть, і птах переставав співати. Нарешті люди почали шепотіти:

«Дивно, що соловей співає тільки тоді, коли той юнак-жебрак поруч! І все ж жебрак-чернець каже, що він не заспіває, якщо той, хто його знайшов, не прийде до мечеті! Що це може означати?»

Повідомлення про молодого жебрака дійшло до вух султана, і він пішов до жебрака-чернеця розпитати його.

«Чому ти кажеш, що соловей Гісар не заспіває, якщо той, хто його знайшов, не прийде в мечеть? Ось мої двоє синів знайшли його, а птах мовчить, але люди кажуть мені, що коли якийсь молодий жебрак приходить до мечеті, він співає. Чому він не співає, коли я і мої двоє синів приходимо молитися?»

І завжди жебрак-чернець відповідав тим самим співочим голосом: «Нехай прийде в мечеть той, хто знайшов солов'я, і тоді соловей заспіває».

Невдовзі країною поширився жахливий слух, що велика принцеса-войовниця, яку звуть Квітка світу, прийде з могутньою армією, щоб розпочати війну проти султана та знищити його місто. Її армія значно переважала султанську, і коли вона стала табором у широкій долині навпроти міста, люди султана, побачивши її могутнє військо, були сповнені жаху і благали свого правителя укласти мир із принцесою за будь-яку ціну. Тож султан покликав своїх глашатаїв і послав їх до неї, і через них сказав: «Вимагай від мене того, що хочеш навіть моє життя, але пощади моє місто».

Принцеса-воїн відповіла такою відповіддю: «Я пощаджу вас і ваше місто, якщо ви віддасте мені свого сина, який викрав у мене солов’я Гісара. Я страчу його або залишу жити, як мені заманеться».

Тепер двоє синів султана дізналися, що Квітці Світу судилося вийти заміж за чоловіка, який викрав у неї солов’я Гісара, тож, почувши вимогу принцеси, вони дуже зраділи, думаючи, що їй доведеться закохатися в одного з їх. Тож вони довго сперечалися, хто з них справді забрав птаха, кожен наполягаючи, що це був він, а не його брат. Сам султан повинен був остаточно вирішити між ними.

«Ви сказали мені, — сказав він, — що ви спіймали птаха разом. Оскільки це так, і оскільки я не можу послати вас обох до принцеси-воїна, цілком правильно, щоб старший пішов».

Так старший син під пишним конвоєм приїхав до намету принцеси-воїна. Вона наказала йому увійти одному, і коли він з’явився перед нею, подивилася на нього довго й уважно. Тоді вона сказала: «Ні, ти не той, хто вкрав у мене солов’я Гісара! Тобі не вистачило б мужності зустрітися з небезпеками на шляху!»

Найстарший султановий  син хитро відповів Квітці Світу: «Але як, принцесо, якби я не вкрав у тебе солов’я Гісара, я міг би принести здалеку того чудового птаха і повісити його клітку біля фонтану в мечеті?»

Але Квітку Світу не могли ввести в оману такі правдоподібні слова.

«Тоді скажи мені, — сказала вона, — якщо це ти вкрав мого славного Солов’я, де ти знайшов його подвішену золоту клітку?»

Найстарший султановий син не міг відповісти на це, тому сказав навмання:

«Я знайшов його золоту клітку на кипарисі, що росте в саду твого палацу».

"Достатньо!" — скрикнула принцеса.

Вона сплеснула руками, а коли з'явилися охоронці, сказала їм: «Негайно стратити цього чоловіка, а його голову відішліть до султана з повідомленням: «Це голова брехуна і боягуза! Негайно пришліть до мене свого сина, який викрав мого славного Солов'я Гісара, інакше я піду проти вашого міста!»

Султан був дуже вражений, отримавши це повідомлення разом із головою свого старшого сина.

«На жаль!», — вигукнув він, кличучи свого другого сина, — чому я не послухав тебе, коли ти наполягав, що це ти, а не твій брат, насправді зробив цей вчинок! На жаль, я послухав твого брата! Подивись, які жахливі наслідки цієї помилки! Йди до цієї безсердечної принцеси, яку люди називають Квіткою Світу, інакше наше бідне беззахисне місто має відплатити.»

Тож другого принца відвели до намету принцеси-воїна, і вона поставила йому ті самі запитання, і йому стало ще гірше, ніж його братові. Тож і його голову було відправлено до султана з таким повідомленням: « Не присилайте мені більше брехунів і боягузів, а пришліть сина, який справді вкрав у мене мого славного солов’я Гісара».

У розпачі султан пішов до мечеті молитися. Схиливши голову, він почув, як соловей співає. Потім, піднявши голову, він побачив юнака-жебрака, що стояв біля фонтану.

Коли його молитви були закінчені, султан вийшов до жебрака-чернеця і сказав йому: «Принцеса-воїн, Квітка світу, вимагає, щоб я послав їй ще одного сина. Я не знаю, де мій третій син. Що мені робити?"

Не дивлячись на султана, жебрак-чернець відповів своїм співучим голосом: «Пошли їй сина, для якого співає Соловей».

Султан розчаровано відвернувся, не розуміючи, що мав на увазі жебрак-чернець, але один із його слуг смикнув його за рукав і прошепотів: «Соловейко співає для молодого жебрака, ось. Можливо, жебрак-чернець має на увазі саме його. Чому б не запитати юнака, чи піде він до Квітки Світу замість вашого молодшого сина?»

Султан кивнув, тож слуга покликав молодого жебрака, і султан запитав його, чи піде він до принцеси-воїна як наймолодший султановий син.

«Тільки Аллах знає, де мій молодший син, — сказав султан, — але він приблизно твого віку, і якби ти був вимитий та одягнений у відповідний одяг, ти був би схожий на нього».

Бідний юнак погодився піти, але він наполягав на тому, щоб іти таким, як виглядав. Султан благав його піти одягнутися як принц, інакше Квітка Світу може його не прийняти.

«Ні, — сказав юнак, — або я піду жебраком, або не піду взагалі. Квітка Світу має зрозуміти, чи є я молодшим сином султана та тим, хто вкрав у неї солов'я Гісара».

Тож він пішов до намету Квітки Світу, і її воїни, побачивши, що він йде, сказали принцесі:

«Цей султан знущається з вас і посилає вам жебрака, коли ви вимагаєте його третього сина».

Але Квітка Світу наказала їм усім вийти і звеліла жебраку увійти одному. Вона довго й уважно дивилася на нього і побачила крізь його лахміття, що він був справді благородним юнаком із тілом, яке стало сильним і красивим завдяки вправам і праці, і подумала собі: «Це не жорстока доля була вийти заміж за цього юнака!»

Тоді вона запитала його: «Ти третій син султана?»

"Я."

«Тоді чому ти одягнений як жебрак?»

«Тому що на мене напали на роздоріжжі і побили до непритомного стану, а мій одяг роздерли на лахміття. Я повертався додому з солов’єм Гісаром у руках, поки чекав приходу своїх братів ліг на узбіччі дороги відпочити. Коли я повернувся до тями, солов'я та його золотої клітки вже не було. Я прийшов додому до міста мого батька жебраком, і там мені сказали, що мої брати прийшли якраз переді мною, привізши з собою солов’я та вихваляючись небезпеками, через які вони пройшли, і небезпеками, з якими зіткнулися. Але соловей, як мені сказали, висів у своїй золотій клітці біля фонтану, мовчав. Але коли я ходив до мечеті, він там завжди співав».

Принцеса-воїн проникливо подивилася йому в очі і зрозуміла, що він говорить правду. Її серце зворушилося співчуттям через кривду, яку він зазнав від своїх братів, але вона приховала свої почуття й розпитувала його далі.

«Тоді це ти, — сказала вона, — справді забрав у мене мого славного солов’я Гісара?»

«Так, принцесо. Я прокрався повз лева, вовка і тигра відразу після півночі, поки вони спали. Я задув чотири свічки в узголів’ї твого ліжка і запалив ті, що в ногах. Золота клітка солов'я висіла на золотому ланцюжку. Перш ніж розстібнути його, я один раз подивився на тебе, коли ти спала, і не наважився глянути вдруге».

"Чому ні?" — запитала принцеса.

«Тому що, о Квітко Світу, ти була така прекрасна, що я боявся, що якщо я знову подивлюся, то закричав би від захоплення та забув би солов'я Гісара.»

Тоді співчуття в серці принцеси змінилося коханням, і вона, напевно, знала, що це був чоловік, за якого їй судилося вийти заміж.

Вона сплеснула в долоні, а коли увійшли охоронці, сказала їм: «Склич моїх воїнів, щоб я могла показати їм молодшого сина султана і чоловіка, який викрав у мене мого славетного солов’я Гісара і за якого мені судилося вийти заміж».

Воїни почали входити до намету, аж поки не заповнили його до кінця. Тоді принцеса встала, взяла молодшого сина султана за руку, представила його воїнам і розповіла їм про його велику хоробрість і відвагу та про всі небезпеки, яких він зазнав, щоб отримати солов’я Гісар для мечеті свого батька.

«Він прийшов до мене як жебрак, — сказала вона, — але я відразу впізнала його, бо в його устах була правда, а в очах — мужність. Ось, о воїни, ваш майбутній володар!»

Тоді воїни замахали шаблями й закричали: «Хай живе Квітка Світу! Хай живе молодший син султана!»

Усе військо принцеси, почувши цю новину, підняло такий сильний крик, що люди в місті султана почули це й були сповнені жаху, не знаючи, що це означає. Але скоро вони дізналися, а потім і самі палали від радості, що те, що загрожувало війною, обертається весіллям!

Квітка Світу та її головні воїни, а з ними наймолодший султановий син, повільно їхали до міста. Принц був одягнений так, як належало його званню, і султан, побачивши його, одразу впізнав сина.

«Хвала Аллаху!,- вигукнув він,- мій молодший син живий!»

Тоді вони розповіли йому все: як саме цей султановий син, а не старші брати, знайшов солов’я Гісара, і як старші брати вкрали в нього нагороду і побили його до нестями.

Коли султан почув, якими злими були його старші сини, його скорбота про їхню смерть заспокоїлася.

«Хвала Аллаху, — сказав він, — що в мене є принаймні один гідний син!»

Після церемонії заручин султан і молодший султановий син пішли в мечеть помолитися. Поки вони молилися, соловей співав так чудово, що їм здавалося, що вони вже не на землі, а в раю.

Коли їхні молитви закінчилися, жебрак-чернець підняв свій співочий голос і сказав: «Тепер султанська мечеть справді є найкрасивішою мечеттю у світі, бо соловей Гісар співає біля фонтану!»